У 98 років вона під обстрілами здолала близько 10 км дороги пішки, аби вийти з окупованої російськими військами частини селища Очеретине, що на захід від Авдіївки. Лідія Степанівна Ломіковська пережила Другу світову, а тепер змушена була залишити дім через повномасштабне вторгнення Росії в Україну. Як жінка виживала під обстрілами, чому вчасно не евакуювалася і як виходила на вільну територію? Донбас Реалії (проєкт Радіо Свобода) побували у Лідії Ломіковської та записали її вражаючу історію.
Ми збираємося у поїздку напередодні Великодня. Продавчині у краматорському магазинчику, коли дізнаються, до кого їдемо – безкоштовно передають бабусі паску. Вони вже чули про неї з публікацій поліції: підрозділ «Білий ангел», який займається евакуацією, перевіз жінку до онуки в село на Донеччині після того, як її на дорозі зустріли та забрали українські військові.
«Передайте бабусі до свята із повагою до неї та її вчинку від нас», – кажуть, посміхаючись, продаці.
Вирушаємо. До одного із сіл у Покровському районі, де нині живуть Лідія Ломіковська із онукою Світланою, їхати більше години.
Перед будиночком, який вони орендують, вітер гойдає квіти, співають птахи, тиша: не чутно нічого, що би нагадувало про війну, до якої звідси до передової – кілометрів 30.
Лідія Ломіковська зустрічає нас, сидячи за столом у великій кімнаті. Радіє пасочці. Спілкуємося. У 98 років вона кепсько чує, тому питаємо голосно, іноді кілька разів повторюємо те саме. Але це нам не заважає порозумітися.
Дві війни і залізниця
Жінка народилася 8 березня 1926 року. Каже, навіть і не думала, що муситиме прожити дві війни.
«Ту війну прожила, а тепер і цю вже живу. Тоді ми вижили. І хати усі цілі були. А тепер, з оцією війною, все побили, все погоріло! Та не дай Бог!» – зітхає Лідія Степанівна.
Усе її життя пройшло в Очеретиному: там з чоловіком побудували дім, там виростили двох синів.
А ще жінка сорок років пропрацювала провідницею на залізниці.
Згадує, як одного разу у Москві назвали її «хохлушкою» – бо купила і несла у потяг вила.
А чоловік із синами завжди зустрічали її або в Ясинуватій, або у Донецьку. І діти, згадує Лідія Ломіковська, завжди з нетерпінням чекали на матусю, бо знали, що та привезе з чергового рейсу якісь подарунки.
Друга війна
Жінка переповідає, що їжі в Очеретиному, незважаючи на обстріли російських військ, спочатку вистачало. Адже біля неї працювали три крамниці, де можна було придбати харчі. Потім дві закрили. А після прямого влучання боєприпасу припинила існування і третя крамниця.
Згадує, що після цього виживали завдяки городу та гуманітарній допомозі.
«Ми не голодні були. Та все рівно – страшно. Бо все стріляли та стріляли», – ділиться жінка.
Каже, іноді молилася Богу під час обстрілів.
Жила з невісткою, ховалися у коридорі. Цілих вікон у хаті не було. Ба більше: осколки пошкодили навіть фанеру, якою позабивали віконні отвори. Тому у будівлі, як каже Лідія Степанівна, «постійно гуляв вітер».
10 км під обстрілами
Вранці 26 квітня, згадує Лідія Степанівна, вона прокинулася від сильного обстрілу, «не то квасоля, не то горох (сипалися – ред.), не то стрільба».
До хати зайшов син із дружиною. Сказали, що треба тікати, бо стало занадто небезпечно. Планували, що підуть учотирьох. Але сталося інакше.
«Вони вийшли разом. І був приліт. Усі вони в шоці попадали. Коли отямилися, бабусі вже не було. Шукали її, та, на жаль, не знайшли», – ділиться подробицями онука Світлана.
Спочатку, каже Лідія Степанівна, ішла з паличкою, а потім у другу руку взяла дошку від розбитого під час обстрілу паркану.
«Іду по селищу: немає ніде нікого. Усі вже потікали. Повернула на другу вулицю. Дивлюсь: лежить мертвий солдат. На іншій вулиці – ще один мертвий солдат лежав», – малює жінка картини знищеного селища.
Коли йшла під невтихаючими обстрілами – двічі падала; поздирала шкіру на руках об каміння.
«І нема ніде нікого. Хат не бачу. Одна я йду. Та стрельбище. А мені хоч би води хто дав! І води нема. Піднялася. Ішла-ішла, – і вдруге впала на траві. Лежала-лежала. Чую: летять постріли. Думаю: «Та хай стріляють!» – каже Лідія Степанівна і надовго замовкає.
Урешті, згадує, знову вдалося звестися на ноги.
Дорогою знесилену жінку підібрали українські військові. Вона зізнається: якби солдати не забрали, то, можливо, уже б і не йшла нікуди.
«Упала б на траву, і лежала, поки б не виспалась. А там, як Бог дасть!» – зітхає біженка з Очеретиного.
Військові передали її поліцейським екіпажу «Білий янгол». Ті допомогли старенькій з їжею, придбали дві нових палички для пересування.
У тиші, і без паспорту
Зараз бабусю прихистила в себе онука Світлана, теж переселенка з того самого селища.
Каже, давно умовляла бабцю евакуюватися, та безуспішно: та ніяк не хотіла полишати рідний дім.
«Повірте, це все було марно. Якщо вона не хоче – силоміць її не вивезеш. Це все просто марно. Адже каже: тут все моє, і мій дім, я його будувала разом із чоловіком», – зітхає Світлана і додає: історія виходу бабусі з Очеретиного шокувала, адже там тривали вуличні бої і старенька могла щомиті загинути.
Зараз, зізнається Лідія Степанівна, трохи відпочила від війни на новому місці. Але спогади про пережите все ще тримаються в голові.
Місцеві жінки поприносили бабусі одяг, носять безкоштовно їжу. А один з банків запропонував купити дім у будь-якому регіоні країни.
Але є проблема: у знищеному окупантами селищі лишилися всі документи. Тому зараз треба підтвердити особу бабусі і відновити папери, щоби отримувати пенсію.
Та, попри пережите, і бабуся і онука в один голос кажуть, що найзаповітніша їхня мрія, – знову повернутися додому, в селище Очеретине.
Що з Очеретиним
Станом на 26 квітня (коли Лідія Степанівна пішки виходила з селища) дві третини Очеретиного, де російським військам вдалося прорвати оборону, контролювали ЗСУ, повідомив в ефірі Радіо Донбас.Реалії (проєкт Радіо Свобода) Сергій Цехоцький, офіцер 59-ї окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка.
«Ворог туди закидає завжди додаткові сили, саме – це 55-а окрема мотострілецька бригада РФ. Тобто людей у них не вистачає. Вони постійно кидають резерви», – сказав Цехоцький.
Станом на 5 травня противник уже вийшов на адміністративні межі селища, повідомили аналітики проєкту DeepState.
Станом на 7 травня прорив на Очеретине відкрив російським військам простір як для руху на захід убік Покровська, так і на схід убік Костянтинівки, Торецька та Нью-Йорка на Донеччині.
ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ:
Ми працюємо по обидва боки лінії розмежування. Пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук, телеграм або вайбер за номером +380951519505. Якщо ви пишете з окупованих територій, ваше ім'я не буде розкрите
Форум